gallery/444
gallery/256887
gallery/canvas
gallery/canvas 6
gallery/1200px-biological_cell_ru.svg
gallery/image022

Клітина

Будова мікроскопа

gallery/untitled-144217ae9917cf911c0
gallery/ludolf_christian_treviranus_-_j._richter_-_1837
gallery/sl_16

Термін "біологія" 1802

Жан Батист

Ламарк
Jean-Baptiste Lamarck
(1744–1829)

Лудольф Кристиан Тревиранус
Ludolf Christian Treviranus
(1779–1864)

Біологія (βіοσ — життя, λоγος — наука) — система наук, що вивчає життя в усіх його проявах й на всіх рівнях організації живого, про живу природу, про істот, що заселяють Землю чи вже вимерли, їхні функції, розвиток особин і родів, спадковість, мінливість, взаємини, систематику, поширення на Землі; про зв'язки істот та їхні зв'язки з неживою природою.

gallery/image-5391-orig
gallery/virus13
gallery/40fd30fe77aa-34
gallery/3181
gallery/krasivaya-zheltaya-ptitsa
gallery/119014112

Клітиина — структурно-функціональна одиниця всіх живих організмів

Вперше відкрив клітину англійський фізик Роберт Гук  1665

Клітинна теорія

відкрита Матіосом Шлейдоном

та Теодор Шванном

gallery/img5
gallery/shlejden-i-shvann-1024x576

Теодор Шванн
Theodor Schwann

Маттіас Якоб Шлейден
Matthias Jakob Schleiden

1. Клітина є елементарною структурною одиницею живого (за винятком неклітинних форм життя). Існують два типи організації клітин — прокаріотичний та еукаріотичний.

 

2. Різні клітини схожі за будовою. Це обумовлено їхнею спорідненістю та схожістю функцій, які вони виконують. Різноманітність клітин пов’язана з відмінностями прокаріотів та еукаріотів, різним способом життя одноклітинних організмів та функціональною спеціалізацією клітин багатоклітинних еукаріотичних організмів.


3. Клітина є цілісною системою. Усі клітини складаються з окремих компонентів, які спеціалізуються на виконанні певних функцій і мають властиву їм будову. Будь-яка функція клітини є наслідком взаємоузгодженої роботи цих компонентів.


4. Клітини розмножуються шляхом поділу. Прокаріотам властивий бінарний поділ, а еукаріотам — мітоз і мейоз. Перед поділом у клітині відбувається реплікація ДНК.


5. Багатоклітинні організми є складними комплексами клітин, які об’єднані у тканини й органи.

Сучасна клітинна теорія

Систематика ( ἡ συστηματική — упорядковання) — наука про різноманіття живих організмів, завданням якої є опис і упорядковування різноманітних існуючих і вимерлих видів, їх розподіл, (класифікація) на певні систематичні групи (таксони) та опрацювання природної системи органічного світу.

Сам термін було запропоновано К. Ліннеєм

Систематика Systematics

gallery/carl_von_linné

Карл Лінней
Carl Linnaeus

(23.05.1707-10.01.1778)

шведський природознавець: ботанік, зоолог та лікар — видатний учений XVIII століття, перший президент Шведської Академії Наук. У 1735 році у віці 28 років він став доктором медицини. У тому ж році опублікував свою основну працю під назвою «Система природи» («Systema Naturae»), що уславила його ім'я.

gallery/220px-systema_naturae_cover

БУДОВА КЛІТИНИ

Акарологія — наука про кліщів, розділ зоологія.
Альгологія — наука про водорості, розділ ботаніки.
Анатомія — збірна група розділів біології, які вивчають структуру організмів або їх частин на рівні вище клітинного.
Антропологія — біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток.
Арахнологія — наука про павукоподібних, розділ зоології.
Бактеріологія — розділ мікробіології, що вивчає будову, життя і властивості бактерій.
Батрахологія — наука про земноводних, розділ зоології.
Біогеографія — наука, що вивчає закономірності географічного поширення тварин і рослин та їхніх угруповувань, а також характер фауни і флори окремих територій.
Біогеоценологія — наука, що вивчає будову та функціонування комплексів живої і неживої природи — біогеоценози та біогеосферу в цілому.
Біоінженерія — галузь біології та медицини, що займається свідомим внесенням змін до живі організми для управління їх властивостями.
Біоінформатика — область обчислювальної біології, що застосовує машинні алгоритми і статистичні методи для аналізу великих наборів біологічних даних.
Біологія океану — наука, розділ біології і океанології, що вивчає життя морських організмів (біоти) і їх екологічні взаємодії.
Біологія розвитку — розділ біології, що вивчає причинні механізми і рушійні сили індивідуального розвитку (онтогенезу) організмів тварин і рослин.
Біометрія — сукупність методів математичного опрацювання даних, одержаних при вимірюванні тіла або окремих органів організмів.
Біомеханіка — наука, котра вивчає на основі ідей та методів механіки властивості біологічних об'єктів.
Біоніка — використання біологічних методів та структур для розробки інженерних рішень та технологічних методів.
Біосеміотика — наука, що досліджує властивості знаків та знакових систем (знакові процеси) в живих системах.
Біоспелеологія — розділ біології, що займається вивченням організмів, що мешкають у печерах.
Біофізика — галузь науки, яка вивчає фізичні та фізико-хімічні явища зародження, формування, життедіяльність, відтворення життя на всіх рівнях, починаючи з молекул, клітин, органів та тканин, закінчуючи організмами та біосфери в цілому.
Біохімія — наука про хімічний склад організмів та їхніх складових частин та про хімічні процеси, що протікають в організмах.
Біоценологія — розділ екології, що вивчає біоценози, їх виникнення, походження й розвиток, будову й розподіл в просторі й часі, взаємовідношення з довкіллям та між собою як самих біоценозів, так і окремих їх компонентів.
Ботаніка — розділ біології, що вивчає рослини, гриби і водорості.
Ботанічна географія — наука про закономірності географічного розповсюдження рослинного покрову в зв'язку з рельєфом, кліматом, ґрунтами та іншими складовими ландшафту.
Бріологія — наука, що вивчає мохоподібні (мохи та печіночники).
Валеологія — науково-навчальна дисципліна, що займається вивченням формування та збереження здоров'я.
Вікова анатомія — наука, що вивчає зміни в будові тіла в онтогенезі.
Вірусологія — галузь науки, яка вивчає властивості вірусів людини, тварин, рослин, бактерій, грибів.
Гельмінтологія — наука, яка вивчає гельмінтів (паразитуючих червів), хвороби, які вони викликають та міри боротьби з ними, розділ зоології.
Генетика — це наука про гени, спадковість та варіативність організмів.
Геронтологія — наука, що вивчає закономірності старіння живих істот.
Герпетологія — наука, що вивчає плазунів, розділ зоології.
Гідробіологія — комплексна біологічна наука, яка вивчає населення гідросфери.
Гістологія — розділ біології, що вивчає будову тканин живих організмів.
Дендрологія — розділ ботаніки, що вивчає деревні рослини (дерева, чагарники).
Еволюційна біологія — галузь біології, що вивчає походження видів, їх зміни, розділення і виникнення біорізноманіття.
Екологія — один з розділів біології, який досліджує взаємовідносини між біотичними та соціальними цілісностями та їхнім середовищем.
Ембріологія — розділ біології розвитку (онтогенезу), що вивчає ембріональний період онтогенезу, тобто ембріони різних видів тварин, їх анатомію й фізіологію, закономірності їх росту, розвитку і дозрівання, патології та аномалії ембріонів.
Ендокринологія — наука про будову та функції залоз внутрішньої секреції (ендокринних залоз); про речовини, що ними виробляються (гормони) та їх дію на організм людини (або тварини).
Ентомологія — наукова дисципліна, що вивчає комах. Інколи це означення набуває ширшого змісту і включає в себе також вивчення інших наземних членистоногих, таких як павуки, скорпіони та кліщі.
Етологія — польова дисципліна зоології, що вивчає поведінку тварин.
Зоологія — це біологічна дисципліна, що вивчає тварин та їх взаємозв'язки з довкіллям.
Імунологія — галузь біомедичних наук, що покриває вивчення всіх аспектів імунної системи всіх організмів.
Іхтіологія — наука про риб, розділ зоології.
Карцинологія — наука, що вивчає ракоподібних, розділ зоології.
Клітинна біологія — розділ біології, що вивчає структурно-функціональну організацію прокаріотичних та еукаріотичних клітин.
Космічна біологія — біологічна наука, або розділ біології, що вивчає можливість існування живих організмів у космосі та на інших планетах крім Землі.
Ксенобіологія — наука про форми життя позаземного походження.
Ліхенологія — наука, яка досліджує лишайники як особливу групу комплексних організмів, тіла яких складаються з гриба та водорості, але мають свої тільки для них характерні структурні та функціональні властивості.
Малакологія — наука, що вивчає молюсків, розділ зоології.
Математична та теоретична біологія — наука, що вивчає закономірності функціонування живого, намагається формально їх описати.
Мікологія — наука, яка досліджує гриби як особливу групу організмів, що становлять самостійне царство живої природи.
Мікробіологія — розділ біології, що займається вивченням мікроорганізмів, головним чином вірусів, бактерій, грибків, одноклітинних водоростей і найпростіших.
Молекулярна біологія — галузь науки, яка вивчає біологічні процеси на рівні біополімерів — нуклеїнових кислот і білків та їх надмолекулярних структур.
Морфологія — форма та структура організму.
Нейробіологія — наука, що вивчає будову, функціонування, розвиток, генетику, біохімію, фізіологію, і патологію нервової системи.
Орнітологія — наука про птахів, один з розділів зоології.
Палеоботаніка — досліджує викопні рослини та їхній розвиток протягом усіх геологічних часів.
Палеозоологія — досліджує викопних тварин та їхній розвиток протягом усіх геологічних часів.
Палеонтологія — наука, яка вивчає вимерлі організми, намагається реконструювати по знайдених останках їх зовнішній вигляд.
Паразитологія — наука, що вивчає паразитичні організми та боротьбу з ними, розділ зоології.
Протозоологія — наука, що вивчає одноклітинних, розділ зоології.
Птеридологія — наука про папоротеподібні.
Радіобіологія — наука, що вивчає вплив радіоактивних речовин на організми.
Систематика — наука про різноманіття живих організмів, завданням якої є опис і упорядковування різноманітних існуючих і вимерлих видів, їх розподіл.
Системна біологія — міждисциплінарна наука про життя.
Синтетична біологія — наука, метою якої є створення та вивчення біологічних систем, що не існували раніше.
Тератологія — наука про природжені аномалії організмів.
Теріологія — наука про ссавців, один з розділів зоології.
Токсикологія — наука, що вивчає отруйні, токсичні та шкідливі речовини, потенційну небезпеку для їхнього впливу на організми та екосистеми.
Фізіологія — наука, що вивчає органи, системи органів та життєві функції всього організму.
Фізіологія грибів — наука, що вивчає процеси життєдіяльності грибів.
Фізіологія рослин — наука, що вивчає всі процеси діяльності та функції рослинного організму, їх взаємозв'язки та зв'язки з навколишнім оточенням.
Фізіологія тварин і людини — галузь науки, яка вивчає механізми і закономірності всіх проявів життєдіяльності організму, його органів, тканин, клітин та субклітинних утворень, використовуючи для вивчення й пояснення цих проявів методи й поняття фізики, хімії, математики й кібернетики.
Філогенетика — область біологічної систематики, що займається ідентифікацією і проясненням еволюційних взаємин серед різних видів життя на Землі, як сучасних, так і вимерлих.
Ценологія — наука, що вивчає біоценози.
Цитологія — розділ біології, що вивчає живі клітини, їх органоїди, їх будова, функціонування, процеси клітинного розмноження, старіння і смерті.

Біологічні дисципліни

    Гриби - це група гетеротрофних організмів, безхлорофільні, одно і багатоклітинні, від дрібних мікроскопічних до таких великих, як трутовики і гігантський дощовик. Гриби займають проміжне положення між рослинами і тваринами, оскільки характеризуються рядом ознак:
Тварин: гетеротрофний тип живлення, наявність в обміні сечовини, в оболонці клітин є хітин, запас поживних речовин у вигляді глікогену.
Рослини - необмежений ріст, адсорбтивний тип живлення (шляхом всосування, а не захоплювання їжі), характер розмноження.
    Тіло побудоване з тонких нитчастих утворень - гіф. Їх сукупність утворює вегетативне тіло (міцелій або грибницю). Умовно гриби поділяють на вищі та нижчі. У нижчих грибів міцелій має одноклітинну будову, у вищих він багатоклітинний. Дріжджі та внутрішньоклітинні паразитичні гриби міцелію не мають.
Паразити: Клас Аскоміцети Клас Базидоміцети
Фітофтора - картопляна гниль Паразити: Паразити:
Синтріхіум - рак картоплі Ольпідіум - чорна ніжка капусти Мікроспоридії (трихофітон) - стригучий лишай Сажкові (устилага) - викликають сажку, паразитують на злакових
Ріжки - на житі. Трутовик.
Сапрофіти: Мукор - біла цвіль Сапрофіти: Цвілеві гриби - пеніцил, фурацил - антибіотики Іржисті (кукцинія) - викликають іржу на різних рослинах
Дріжджі - одноклітиинні гриби (хлібні, пивні, винні) Сапрофіти: Домовий гриб
Трюфелі - цінні їстівні гриби Шапкові гриби
Клітина грибів.
1. Клітинна оболонка складається з целюлози, білків, ліпідів, хітину. А під нею цитоплазматична мембрана.
2. Цитоплазма з одним або декількома ядрами, мітохондріями, лізосомами, вакуолями (містить запасні речовини - глікоген, ліпіди, жири).
В цитоплазмі містяться білки і не зв'язані з органелами клітини, ферменти, амінокислоти, вуглеводи, ліпіди. В їстівних грибах є багато вітамінів і мінеральних солей.
Розмножуються гриби:
- статево
- безстатево (спорами)
-вегетативно (частинами міцелію)
-брунькуванням (дріжджі)
За характером живлення гриби поділяються на:
1. Сапрофіти - живляться готовими органічними речовинами мертвих організмів.
2. Паразити - живляться за рахунок організмів, на яких поселяються (живуть на поверхні або всередині живих тканин рослин і тварин).
Симбіонти - живуть у симбіозі з іншими організмами (хлорофільними рослинами живляться за рахунок утворення мікоризи.
антибіотик пеніцилін. В 1929 р англійський мікробіолог А.Фленінг виявив антибактеріальну дію плісені пеніцилу і виділив з неї речовину - пеніцилін. У 1940 р І.Флорі добув тривкий препарат пеніциліну.
Дріжджі.
Немає грибниці, тіло складається з поодиноких овальних одноядерних клітин; розмножується швидко брунькуванням, у деяких видів - статеве; при виснаженні середовища, на якому вирощують дріжджі гриб утворює сумки зі спорами - дріжджева клітина перетворюється в сумку. Хлібні або пивні дріжджі - для випікання хліба, а винні - для виготовлення вина. Дістають вітаміни В1 і В2.
Гриби паразити.
До нижчих грибів-паразитів відносять: фітофтора (паразитує на картоплі, помідорах), синтрихіум (рак картоплі) - на бульбах утворюються нарости. В Україні мало поширений, тому є об'єктом суворого карантину).
З класу Аскоміцети паразитичними є гриби: трихофітон - це гриб-паразит, що викликає стригучий лишай (уражається волосся, нігті, шкіра людини і тварин). У рослин: ріжки - це паразитичний гриб, що розвивається на житі, пшениці та інших злаках. Під час цвітіння жита, спори гриба заносяться на зав'язь квітки, де вони проростають у міцелій. Переносять спори комахи. Перезимовують спори у ґрунті або з врожаєм гриба. Потрапляючи в організм людини або тварини, ріжки спричиняють тяжке захворювання, яке в народі називають „злі корчі”, що може закінчитися смертю. З ріжок виготовляють ліки, що використовують в гінекології та акушерстві.
З класу Базидіомицети представниками грибів-паразитів є: сажкові (гриб устилагу) - паразитує на культурних і дикорослих злакових. Хворі рослини мають вигляд обвуглених або обсипаних сажею, ураження відбувається під час цвітіння. Міцелій, що проростає, проникає в зав'язь і перебуває в зерні до його проростання. Заражене зерно мало відрізняється від здорового, інші види сажки можуть заражати рослини спорами під час цвітіння злаків, або можуть заражати молоді надземні рослини і при цьому міцелій не розростається по всій рослині, а локалізується в місці зараження.
Заходи боротьби з сажками: технічна обробка насіння, добір посівного матеріалу з незаражених плодів, агротехнічні заходи, які прискорюють ріст рослини.
Іржисті гриби (гриб пекунія) - викликають іржу. Паразитують на покритонасінних і вищих спорових рослинах, уражені рослини вкриваються плівками оранжевого або іржистого (бурого) кольору.
Заходи боротьби з іржистими грибами: обпалення, озимлення сірчаними препаратами, виведення стійких сортів злакових, бо найбільш поширена іржа, що паразитує на злакових.
Цей гриб уражає асиміляційну поверхню хлібних злаків, призводить до значних втрат врожаю.
Гриби-трутовики: завдають великої шкоди лісам, паркам і лісовому господарству. Міцелій трутовиків розвивається всередині дерев, руйнуючи деревину. Зараження - потрапляння спор через рани на корі. Через кілька років після враження виникають плодові тіла копитоподібної форми, тверді та утворюється велика кількість спор.
Заходи боротьби з трутовиками: гігієна лісу, спалювання заражених дерев.
Сучасна комплексна система мір захисту від паразитичних грибів.
1. Агротехнічні методи боротьби.
2. Біологічні методи - використання природних ворогів та продуктів їх життєдіяльності.
3. Хімічні методи, антибіотики, гормони, ферменти, гормональні препарати.
4. Карантинні - недопущення завезення збудників хвороб з інших континентів.
5.Селекція рослин - виведення рослин, стійких до хвороб і збудників.
Хвороби людини викликані грибом:
1. Парша (гриб ахоріон), оселяється на волосяній поверхні голови.
2.Стригучий лишай - гриб трихофітон.
3.Пліснявка (у немовлят) - дріжджовий гриб - сідіум.
4. Кандидози - викликається грибком кандиди (молочниця).
Роль грибів у природі і народному господарстві.
1. Разом з бактеріями - роль у кругообміну речовин.
2. Важлива роль у процесі ґрунтоутворення, знищують у ґрунті різних збудників хвороб.
3. Велика роль у створенні мікоризи; участь в утворенні лишайників - піонерів рослинності.
4. Використовується в н/г
- дріжджі - в хлібопекарській, пивній, виноробній та спиртових промисловостях.
- Види мукора: аспергіла - у спиртовій промисловості.
- З дріжджів дістають вітаміни В1 і В2. Вітаміни також є в плодових тілах їстівних грибів.
- Шапкові гриби, як продукт харчування.
-З грибів пеніцилів дістають антибіотик пеніцилін, як лікарський препарат, застосовують препарат з ріжків.
- Як біологічний метод боротьби з шкідниками с/г (буряковий довгоносик); з грибів виготовляють препарат, що застосовують для знищення шкідливих комах.
Шкідливе значення грибів.
- Руйнують деревину.
- Псують мастила, книжки, тканини, корозія металу, папір, шкіряні вироби.
- Втрати врожаю.
- Захворювання людини і тварин, рослин.
Шапкові гриби. (їх будова, живлення, симбіоз з рослинами).
Більшість видів цих грибів - сапрофіти (розвиваються на перегнійному ґрунті, відмерлих рослинних залишках), та симбіонти. Вегетативне тіло складається з гіфів, що утворюють грибницю, розташовану в субстраті. В процесі розвитку на грибниці утворюються плодові тіла, які складаються з ніжки та шапки. На нижньому боці шапки, від центру до периферії, у частини грибів розходяться пластинки, на яких розвиваються спори - такі гриби називаються пластинчастими (сироїжки, лисички). У деяких пластинчастих грибів є покривало-плівочка, що захищає пластинки (опеньки). У інших грибів нижня частина шапки має трубчасту форму - це трубчасті гриби. В трубчастих також дозрівають спори. Їх плодові тіла м'ясисті, швидко загнивають, легко пошкоджуються личинками комах, поїдаються слимаками. Зверху шапки, нитки гіфів забарвлені.
Розмножуються шапкові гриби спорами, вегетативно (частинками міцелію).
Ріст і розвиток грибів у лісі залежить від складу ґрунту, метеорологічних умов, утворення мікоризи.
Шапкові гриби зв'язані переважно з вищими рослинами, утворюючи мікоризу (підберезник з березою). Мікориза (грибокорінь) співжиття міцелію гриба з коренями вищих рослин. Явище відкрито у 1871 р Каменським.
Гриб допомагає рослині завоювати важкодоступні речовини гумусу, сприяє поглинанню елементів мінерального живлення, фіксують вільний азот і у сполуках передають рослинам, активує ферменти вищої рослини. Від вищої рослини гриб отримує органічні речовини, кисень, кореневі виділення, що сприяють проростанню спор. Мікориза не виявлена лише в осокових, хрестоцвітих і водяних рослин. Гриби можуть бути зв'язані з мохоподібними, а з водоростями утворюють лишайники.
Шапкові гриби поділяють на:
1.Умовно їстівні - які необхідно перед кулінарною обробкою тривалий час варити і видалити відвар, або вимочувати у проточній воді (сироїжки, строчки, свинушки, зморшки). Невірне приготування може призвести до харчового отруєння.
2.Безумовно їстівні - не потрібно додаткової обробки (білі, підберезники, підосичники, справжні опеньки). В Україні приблизно 200 видів їстівних грибів.
3.Отруйні - це гриби, що спричиняють отруєння організму (бліда поганка, мухомори, несправжні опеньки, несправжні лисички).
Білки грибів досить швидко розпадаються з утворенням отруйних азотистих основ. Тому отруєння може бути викликане не тільки отруйними, але й несвіжими їстівними грибами. При отруєнні грибами необхідно викликати швидку медичну допомогу. В грибах міститься багато мінеральних солей, вітамінів, білків (30%). Але білки грибів тяжко перетравлюються, бо в клітинних оболонках міститься хітин.
Цвілеві гриби.
Поселяються на продуктах харчування, в ґрунті, на овочах і плодах. Викликають псування доброякісних продуктів (хліба, овочів).
1. Сапрофіти: мукор (біла цвіль) - одноклітинний міцелій; пеніцил і аспергіл - багатоклітинний міцелій.
2. Паразити: трихофітон, викликає стригучий лишай у людини і тварини
Мукор (біла цвіль або головчата плісень).
З'являється на харчових продуктах, на гною у вигляді білого нальоту, який через певний час чорніє. Гриб утворює розгалужений міцелій, що складається з однієї клітини. Від якої відособлюється плодове тіло з спорангієм у вигляді головки, в якій розвиваються тисячі спор темного кольору. За умов нестачі поживних речовин відбувається статеве розмноження: на кінцях утворюються гамети, які зливаються, проростають утворюючи зародковий спорангій. Деякі (мукорові дріжджі) розмножуються брунькуванням.

Рослинні ТКАНИНИ

Рівні організації живої матерії:
- Молекулярний;
- Клітинний;
- Організмовий;
- Популяційно-видовий;
- Біогеоценотичний.
Ознаки живого: дихання, ріст, розвиток, рух, живлення, обмін речовин, розмноження, подразливість.
Середовища існування організмів
частина природи, яка оточує живі організми, з якою вони взаємодіють:

- водне – ставки, озера, річки, моря;
- наземне – ліси, степи, долини, пагорби, пустелі,
- підземне – ґрунт;
- організми – паразити.
Життєві форми рослин: дерева, кущі, трави.

Нині відомо близько 100 тисяч видів грибів, 500 тисяч видів рослин і 2 млн. видів тварин.

За складністю організації:
а) одноклітинні;
б) колоніальні;
в) багатоклітинні.

За складністю будови тіла:
а) нижчі;
б) вищі.
Еукаріоти – організми в клітинах яких є ядро.
Прокаріоти - ядро відсутнє.

Класифікація за живленням:
Автотрофи – неорганічні речовини
Гетеротрофи – органічні речовини


В залежності від використання рослини діляться на групи.

1. Їстівні та кормові: хлібні злаки, овочеві, бобові, олійні, плодоягідні, цукрові, кормові трави.


2. Технічні рослини: прядильні (льон, бавовник, кенаф); дубильні (дуб, ялина, верба); ефіроолійні для фармацевтичної, кондитерської, парфумерної промисловості та миловаріння (коріандр, тмин, аніс, роза, лаванда; каучукові (ваточник, кендир); красильні (дуб, барбарис, береза, бузина, плаун, спориш).
3. Лікарські рослини.


4. Дерев’янисті, з яких використовують деревину.


5. Декоративні.

Основні відділи рослин:

- Зелені водорості
- Червоні водорості
- Діатомові водорості
- Бурі водорості
- Мохоподібні
- Хвощеподібні
- Плауноподібні
- Папоротеподібні
- Голонасінні
- Покритонасінні

На якому принципі базується вегетативне розмноження рослин?
Вегетативне розмноження рослин базується на тому, що новий організм утворюється з багатоклітинної частини материнського. Можливість вегетативного розмноження рослин зумовлена їх здатністю до регенерації (відновлення організмом втрачених частин тіла).

 

Розподіл функцій між основними органами у квіткових рослин.
Основними органами квіткових рослин є вегетативні (корінь і пагін, який складається з осьової частини — стебла — та бічних частин — листків) та генеративні (квітка). Органи рослин виконують такі функції: корінь — закріплення рослин у ґрунті, поглинання води та розчинених у ній поживних речовин, транспортування речовин до надземних органів, первинний синтез деяких органічних речовин; листок — фотосинтез, транспірація, дихання; стебло — механічна, провідна, об'єднання усіх частин рослини в єдине ціле, утворення бруньок; квітка — орган насіннєвого розмноження, забезпечує утворення насіння і плодів.

 

Охарактеризуйте комахоїдну рослину.
Комахоїдні рослини — квіткові наземні й водяні рослини, що, крім автотрофного живлення, здатні живитися комахами та іншими дрібними безхребетними тваринами. Комахоїдні рослини ловлять здобич листками. В одних рослин (росичка) листки вкриті липкими волосками, до яких прилипає здобич; в інших (пухирник) листки стуляються, як тільки до них щось доторкнеться; у третіх (непентес) листки перетворились на ловчі апарати, що мають вигляд глечика чи урни. Здобич перетравлюється під впливом ферментів, що виділяються листками. Завдяки живленню безхребетними тваринами комахоїдні рослини задовольняють свої потреби в азоті, оскільки вони зростають на грантах, де спостерігається його нестача.

 

Які органи вищих рослин можуть легко видозмінюватись при зміні умов середовища існування?
Найлегше видозмінюються вегетативні органи рослин, насамперед пагони.

 

У чому полягає різниця в будові й функціях судин та ситоподібних трубок?
Судини утворені стінками відмерлих клітин, поперечні стінки яких зруйнувалися або мають великі отвори. По судинах вода з розчиненими в ній мінеральними речовинами рухається від коренів до надземних частин рослини (висхідний тік). Судини входять до складу одного з різновидів провідної тканини — ксилеми. Ситоподібні трубки менш товстостінні, клітини, з яких вони складаються, живі, мають органели, поперечні стінки з дрібними отворами (так звані ситоподібні пластинки). По них транспортуються синтезовані в листках органічні речовини, які відкладаються в запасаючих тканинах (низхідний тік).

Відповіді на запитання

gallery/kletka-1
gallery/hello_html_m2314ba3c
gallery/yiogyxy6t
gallery/1381126818_kletka-organizma
gallery/митохондрия_(24farm.ru)
gallery/post5582873f398ef

     Клітини лежать в основі будови і розвитку рослинних організмів. Тому необхідно знати з чого складається рослинна клітина для вивчення життєвих процесів, що в ній відбуваються.

     Рослинна клітина складається з більш-менш жорсткої клітинної оболонки і протопласта. Клітинна оболонка — це клітинна стінка і цитоплазматична мембрана. Термін протопласт походить від слова протоплазма, яке довгий час використовувалася для позначення всього живого.

Протопласт — це протоплазма індивідуальної клітини. Протопласт складається з цитоплазми і ядра. Цитоплазма — це основний компонент усіх живих клітин. Від клітинної оболонки цитоплазма відокремлюється щільним шаром – мембраною, що називається плазмалемою, а від вакуолі відділяється другою мембраною – тонопластом. Ці шари цитоплазми багаті на ліпіди. Вони відіграють важливу роль у процесах обміну. Шар цитоплазми між тонопластом і плазмонемою називається плазмою. У метаплазмі знаходяться всі органоїди клітини, які відмежовані від цитоплазми мембранами, що складаються із білків ліпідів. Цитоплазма являє собою колоїдну систему – гідрозоль, де дисперсним середовищем є вода (90-95%), а дисперсною фазою – білки, нуклеїнові кислоти, ліпіди і вуглеводи. Ферменти, що також є білками, регулюють всі життєво-важливі процеси в клітині.

     В цитоплазмі розташовані такі органи: пластиди, мітохондрії ендоплазматична сітка, комплекс Гольджі, сферосоми, рибосоми.

      Пластиди — це основні цитоплазматичні органели клітин автотрофних рослин. Назва походить від грецького слова «plastos», що в перекладі означає «виліплений». Головна функція пластид — синтез органічних речовин, завдяки наявності власних ДНК і РНК та структур білкового синтезу. У пластидах також містяться пігменти, що зумовлюють їх колір. Всі види даних органел мають складну внутрішню будову. Зовні пластиди покривають дві елементарні мембрани, є система внутрішніх мембран, занурених у строму або матрикс.

      Класифікація пластид за забарвленням і виконуваною функцією передбачає розподіл цих органоїдів на три типи: хлоропласти, лейкопласти і хромопласти. Пластиди водоростей називаються хроматофорами.

      Мітохондрії – органели енергозабезпечення метаболічних процесів в клітині. Розміри їх варіюють від 0,5 до 5-7 мкм, кількість в клітині становить від 50 до 1000 і більше. В гіалоплазме мітохондрії розподілені зазвичай дифузно, проте в спеціалізованих клітинах зосереджені в тих ділянках, де є найбільша потреба в енергії. Наприклад, в м’язових клітинах і симпластах великі кількості мітохондрій зосереджені вздовж робочих елементів – скорочувальних фібрил. У клітинах, функції яких пов’язані з особливо високими енерговитратами, мітохондрії утворюють множинні контакти, об’єднуючись в мережу, або кластери (кардіоміоцити і симпласти скелетної м’язової тканини). У клітині мітохондрії виконують функцію дихання.

      Ендоплазматична сітка — це комплексна система пухирців, канальців і цистерн, обмежених мембранами, в якій відбуваються окремі фізіологічні процеси; зумовлює протікання життєвих процесів — руйнування е. с. означає смерть клітини; оболонки е. с. з рибосомами називають шорсткими (гранулярними), без рибосом — гладенькими (агранулярними).

       Комплекс Гольджі у рослинних клітинах являє собою купку сплющених мембранних мішечків, що називаються діктіосомами. Від країв діктіолом відчленовуються невеликі пухирці, які транспортують у цитоплазму полісахариди, синтезовані діктіосомами. Апарат Гольджі бере участь у формуванні вакуолей, утв. слизу і ферментів у залозах листків комахоїдних рослин, сприяє виведенню синтезованих клітиною речовин, уторує слизу в клітинах кореневого чохлика. Сферосоми — округлі тільця, мають мембранну оболонку. Це — центри синтезу і накопичення рослинних жирів. Рибосоми – невеликі гранули, що не мають мембран і складаються з двох нерівних частин: меншої і більшої. Вони містять РНК і білок. Розміщуються поодинці або групами на ЕПС або вільно в цитоплазмі. Основна їх функція – синтез білків.

       Ядро. Нарівні з цитоплазмою ядро становить основну складову протопласта всіх еукаріотних клітин. При видаленні ядра в клітині порушуються життєві процеси і вона гине. Звичайно клітина містить одне ядро кулястої, яйцеподібної, рідше ін. форми. Зверху воно вирито подвійною оболонкою, що складається з двох лямбран з порами, через які проходить обмін речовин між ядром і цитоплазмою. Під оболонкою знаходиться нуклеоплазма (ядерний сік), в якій розміщені хроматин, одне або кілька ядерець і різні хімічні речовини. Хроматин складається з витків ДНК зв’язних з пістонами. Ядерце має кулясту форму. У ньому міститься 5% РНК і іде синтез рибосомної РНК, яка через пори в ядерній оболонці надходить у цитоплазму. Ядро регулює всі життєві процеси клітини, несе в собі генетичну інформацію, що знаходиться в ДНК.

      Вакуолі – порожнини в протопласті, заповнені розчином різних речовин, що відокремлені від цитоплазми одинарною мембраною – тонопластом. Вони притаманні еукаріотичним клітинам. Вакуолі утворюють ЕПС. У молодих клітин вакуолі невеликі, але їх багато. По мірі старіння клітини вони збільшуються, зливаються і зрештою утворюють одну велику вакуолю, що займає 70-90% об’єму і центральне положення в клітині.

      Також до клітинного складу входять вода (70-95%), азотисті та без азотисті органічні речовини, вітаміни, фітонциди, неорганічні сполуки тощо.

Тканини — це групи клітин, подібних за походженням, будовою та функціями.

        Класифікація тканин. Різні рослинні тканини мають неоднакове походження і виконують різні функції. їх класифікують залежно від форми, щільності, компактності розташування клітин, функцій, життєдіяльності, характеру диференціації та за іншими ознаками.

     За формою клітин тканини поділяють на паренхімні та прозенхімні утворені відповідно ізодіаметричними і видовженими клітинами.

        За щільністю клітин розрізняють щільні та пухкі тканини.

        За характером клітинної оболонки — тонкостінні, товстостінні.

       Залежно від наявності в клітинах живого вмісту тканини поділяють на живі і мертві, а за ступенем диференціації клітин — на меристематичні (ембріональні) і постійні (такі, що завершують стадію диференціації). Тканини звичайно класифікують за основною виконуваною функцією, будовою та походженням їхніх клітин. Твірні тканини (меристеми). Ростові процеси локалізуються в певних ділянках тіла рослини. Такі ділянки називають зонами росту, а тканину, з якої утворюються всі постійні тканини рослинного організму, — меристемою, або твірною тканиною.

       Меристема складається з клітин, котрі шляхом поділу утворюють нові клітини. Вона міститься у конусі наростання стебла й кореня, між деревиною і лубом у стеблах і коренях. Забезпечує безперервний ріст рослин, оскільки має невелику кількість ініціальних клітин, які не перетворюються на постійні тканини і здатні до поділу необмежено довго. Твірні тканини, як і клітини, що їх утворюють, мають ряд специфічних анатомічних ознак. Зокрема, ці тканини складаються з невеликих тонкостінних клітин, котрі щільно прилягають одна до одної; вони наповнені густою цитоплазмою, значну частину об’єму клітин займає ядро. Клітини меристеми; за винятком камбіальних, паренхімного типу.

        Розрізняють чотири типи меристем.

1. Верхівкові (апікальні) меристеми, які розташовані на верхівках осьових та бічних пагонів, в апексах коренів. Вони забезпечують ріст рослини в довжину

2. Бічні (латеральні) меристеми, які розміщуються паралельно поверхні органів і властиві насамперед осьовим органам (стеблам, кореням). До бічних меристем відносять прокамбій і перицикл, які виникають безпосередньо біля апексів і є похідними верхівкової меристеми. З прокамбію поступово формуються провідні пучки або камбій з трициклу — бічні корені, а в пагонах — перициклічні волокна. До бічних меристем вторинного походження належать камбій і фелоген. Камбій активно функціонує в пагонах та у корені. Він зумов­лює періодичний вторинний ріст у товщину стебел покритонасінних голонасінних і деяких папоротей. Продукти поділу його клітин пере­творюються на відповідні елементи постійних вторинних тканин — лубу та деревини. Фелоген, або корковий камбій формує вторинну комплексну покривну тканину — перидерму. З цієї меристеми назовні утворюється коркова тканина — фелема, а всередину — фелодерма.

3. Вставні (інтеркалярні) меристеми, які розміщуються біля основи міжвузлів стебла і молодих листків. Шляхом поділу їх клітин забезпечується подовження стеблової частини пагона. Вони характерні для хвощеподібних, злакових, губоцвітих тощо. Після закінчення росту стеблової ділянки або листка поділ клітин інтеркалярної меристеми припиняється, і вони перетворюються на постійні тканини.

4.Раневі (травматичні) меристеми, які виникають при механічних пошкодженнях рослини, причому лише з живих клітин, які межують з травмованою зоною. В результаті інтенсивного поділу цих клітин утворюється наріст паренхімної тканини, який називається калюс. Калюс може утворюватись із живих клітин різних тканин, але найенергійніше він утворюється, з меристематичних тканин – камбію або фелогену. З часом на поверхні калюса утворюється перидерма, а в глибині – інші постійні тканини.

       Асиміляційні тканини. Асиміляційні тканини мають першоряднезначення для утворення основної маси органічних речовин у процесі синтезу. Вони розташовані переважно в листках і стеблі під покривними тканинами і складаються з паренхімних тонкостінних клітин, містять багато хлоропластів. Ці тканини називають ще хлорофілоносною паренхімою (хлоренхімою). У листках більшості рослин паренхіма поділяється на стовпчасту і губчасту. Перша, як правило, розміщена під верхньою епідермою листка, друга — під нижньою . Розвиток асиміляційної тканини залежить від умов середовища, що оточує рослину. Так, при достатньому освітленні листки мають добре виражену палісадну паренхіму, при затіненні ж вона майже не розвивається або взагалі відсутня. Це явище має важливе пристосувальне значення для рослин і пов’язане з кількістю доступної світлової енергії. Добре розвинена палісадна паренхіма характерна для світлолюбних рослин. Губчаста паренхіма складається з клітин різної форми, вона пронизана великими міжклітинниками і, крім фотосинтезу, виконує функції газообміну та транспірації. Запасаючі тканини. . У спеціалізованих клітинах більшості рослин відкладаються запасні речовини, а також зберігаються запаси води. У багаторічних рослин запасаючі тканини зосереджені в осьових органах — стеблі, коренях та їхніх видозмінах, у серцевині і серцевинних променях, паренхімі деревини, живій паренхімі кори. Крім того, багато запасних речовин відкладається у клітинах насіння та плодів. Водоносна тканина (гідропаренхіма) найчастіше зустрічається в листках і буває поверхневою (коли міститься під епідермою) та внутрішньою (коли міститься в соковитих листках, як у агави, алое, або як у кактусів і деяких молочаїв). У болотяних, водних та інших рослин, що існують в умовах утрудненого газообміну, добре розвинена не запасаюча, а повітроносна тканина з дуже великими міжклітинниками — аеренхіма. Вона складається з мертвих тонкостінних клітин і системи міжклітинників, пов’язаних із зовнішнім середовищем через отвори у покривних -тканинах (продихи, сочевички): Основна функція цієї тканини — вентиляційна (газообмін).
      Покривні тканини.  Покривні тканини захищають рослину від безпосереднього впливу несприятливих зовнішніх факторів і одночасно забезпечують газообмін із середовищем. Особливе значення покривні тканини мають для надземних органів — листків, квіток, плодів, пагонів тощо.

           Серед покривних тканин виділяють три групи:

1. Група зовнішніх тканин з переважанням функцій регуляції газообміну, транспірації та механічного захисту (власне покривні тканини-епідерма, перидерма, кірка);

2. Група зовнішніх тканин з переважанням функції поглинання епіблема коренів, веламен);

3. Група внутрішніх тканин з переважанням функцій розмежування регуляції проходження речовин (ендодерма, екзодерма, клітини прокладки судинних пучків).

          Епідерма — це первинна покривна тканина листків, квіток, деяких плодів, а також пагонів багатьох трав’янистих рослин. Певний час молоді пагони деревних і чагарникових рослин теж вкриває епідерма. За своїми властивостями, будовою і виконуваними функціями епідерма належить до поліфункціональних тканин. Вона відіграє захисну роль, бере участь у синтезі різноманітних речовин; у сприйнятті подразнень поглинанні іонів та поживних речовин, у рухах листків. Одночасно епідерма належить до категорії складних тканин, оскільки до її складу входить три групи клітин, які різняться морфологічними та анатомічними показниками. Такими клітинами є: основні клітини епідерми, клітини-замикачі і побічні клітини продихів; трихоми (похідні епідермальних клітин у вигляді виростів або волосків). Основні клітини епідерми живі, містять ядро, густу цитоплазму і дрібні лейкопласти. В міру росту клітин у них утворюються вакуолі, нерідко з розчиненим у клітинному соці пігментом антоціаном, який обумовлює бузково-червоне забарвлення листків і стебел. За формою основні клітини епідерми різноманітні, часто мають звивисті контури бічних стінок, що сприяє з’єднанню їх між собою. Зовнішні стінки клітин епідерми значно потовщені і покриті тонкою плівкою — кутикулою, просоченою воскоподібною речовиною — кутином, який забезпечує малу проникність для парів води та газів. Товщина кутикули залежить від зовнішніх умов середовища. Особливо добре кутикула розвивається в рослин посушливих місцевостей. У деяких рослин (хвощі, осоки, злаки) стінки епідермальних клітин бувають просочені кремнеземом. Клітини епідерми часто утворюють на поверхні особливі вирости (волоски) — трихоми. Вони мають вигляд видовжених загострених клітин, сосочків, горбочків, гачків, лусочок .
         Розрізняють одноклітинні волоски, котрі не відокремлюються перегородкою від клітин шкірки, з яких вони утворились та багатоклітинні. Останні бувають різноманітної форми: однорядні (у картоплі), кущисті (у платанів та дивини), лускоподібні і зірчастолускоподібні, масивні, які складаються з кількох ніби подібних багатоклітинних волосків (у деяких губоцвітих та бегоній). Іноді з верхньої клітини багатоклітинних волосків виділяються специфічні речовини. В цьому випадку трихоми називаються залозистими. Бувають також жалкі волоски (в кропиви). Від трихом, що виникають тільки з епідермальних клітин, відрізняють емергенці (шипи), які зустрічаються на поверхні пагонів, черешках і жилках та інших органах рослин. У деяких рослин (малини, шипшини та інших) вони складаються із сукупності клітин, оформлених у тверді загострені структури, які досить легко здираються з поверхні відповідних органів. Емергенці утворюються внаслідок поділу та розростання клітин не лише епідерми, а й паренхімних клітин, котрі лежать під шкіркою. Від емергенців треба відрізняти колючки, які утворюються внаслідок видозміни пагонів і містять деякі гістологічні структури цих органів (судинно-волокнисті пучки, ксилему, редуковані бруньки, лусочки тощо). Продихи. Процеси газообміну між внутрішніми тканинами і зовнішнім середовищем здійснюються через спеціальний апарат транспірації — продихи. У більшості рослин вони утворені двома замикаючими клітинами бобоподібної форми, а в злаків і осок — гантелеподібними клітинами.
         Для забезпечення газообміну внутрішніх тканин у корковому шарі формуються так звані сочевички. В них клітини корку і живі паренхімні клітини з’єднуються між собою не щільно, і газообмін здійснюється по міжклітинниках. У більшості деревних порід є ще й третинна покривна тканина — кірка. У яблуні вона виникає в шести-, восьмирічному віці, в сосни — восьми-, десятирічному, в дуба — в 25-30, у граба — в 50 років, Утворюється кірка в результаті багаторазового закладання нових шарів перидерми у глибших шарах кори. По мірі потовщення стовбура, багатократного-закладання і діяльності фелогену периферійні мертві тканини кірки дають тріщини і поверхня стовбура дерев стає нерівною, ребристою. Видільні тканини. Побічні продукти метаболізму, що утворюються в рослині, можуть накопичуватися, виділятися в навколишнє середовище або ізолюватися видільними (секреторними) тканинами. Розрізняють зовнішні і внутрішні видільні тканини. До зовнішніх видільних тканин належать залозисті волоски, гідатоди та нектарники. Залозисті волоски — це вирости клітин епідерми. Вони бувають одно- або багатоклітинні. Одноклітинний волосок цілком перетворюється на залозку, а в багатоклітинного такого перетворення зазнає заокруглена і здута верхівка. Гідатоди забезпечують виділення за межі листка краплинно-рідкої води. Вони складаються із специфічних водяних продихів в епідермі, котрі відрізняються від звичайних тим, що їхні замикаючі клітини не мають живого вмісту, нерухомі і постійно відкриті. Під продихами лежить безбарвна водоносна тканина із живих клітин — епітема, яка прилягає до закінчення провідного пучка. Від мезофілу гідатода відмежована шаром безбарвних клітин, які утворюють обкладку. Нектарники знаходяться у квітках і виділяють назовні цукристу рідину (нектар), яка приваблює комах-запилювачів. У ентомофільних рослин нектарники мають вигляд залозок, розташованих на квітколожі при основі зав’язі або тичинкових ниток. До зовнішніх видільних структур належать ще травні залозки комахоїдних рослин (росички та ін.). Ці залозки виділяють ферменти і кислоти, необхідні для перетравлення тканин комах. Внутрішні видільні тканини також різноманітні. Це внутрішні сек­реторні клітини, секреторні порожнини, канали та молочники, в яких накопичуються продукти метаболізму. Ідіобласти — відокремлені внутрішні секреторні клітини, розсіяні серед клітин інших тканин. В них накопичуються кристали оксалату кальцію, терпени, таніни тощо. Ефірно-олійні ідіобласти характерні для родин лаврових, магнолієвих і перцевих.
         Внутрішні секреторні порожнини є в листках цитрусових; звіробою (Нурегісит) та інших рослин. Формування їх пов’язане з утворенням міжклітинників лізигенного (в цитрусових) або схізогенного (в миртових) походження. Перші виникають на місці групи клітин, які розпадаються після накопичення речовин, інші — в результаті накопичення речовин у міжклітинниках, які оточені живими клітинами епітелію. Схізогенні смоляні канали характерні для родин зонтичних, аралієвих, багатьох складноцвітих, хвойних та інших. Молочники — це живі клітини, або ряд клітин, що злилися і накопичують у вакуолях молочний сік (латекс). Останній містить смоли, каучук, ефірні олії, білкові сполуки, алкалоїди. В одних рослин молочники являють собою довгі, розгалужені клітини, схожі на трубки; в інших — багатоклітинні утворення. Одноклітинними є переважно нечленисті молочники, що складаються з однієї гігантської клітини, яка містить вакуолю та багато ядер. Нечленисті молочники мають рослини з родин молочайних, кропивових, барвінкових тощо. Членисті молочники утворюються з окремих клітин циліндричної форми, витягнутих у довжину і розташованих рядами.Поперечні перегородки клітин розчиняються, внаслідок чого утворюються трубчасті судини. В деяких рослин (наприклад, у банана або чистотілу ) в перегородках утворюються один чи кілька отворів. Такі самі отвори формуються і на бічних стінках, де стикаються два молочники. Бічні розгалуження членистих молочників можуть з’єднуватися з розгалуженнями інших або стикатися перемичками, тобто мати спільні перемички. Так утворюється складна сітка із членистих молочників, які пронизують основну паренхімну тканину рослин. Членисті молочники є в багатьох рослин з родин макових, айстрових, дзвоникових, молочних, деяких ароїдних, березкових тощо. Механічні (опорні) тканини. Усю сукупність механічних тканин та опорних клітин окремого організму відомий анатом, спеціаліст у галузі архітектоніки рослин В.Ф. Раздорський назвав арматурою або стереомом. Навіть у межах однієї рослини стереом може складатися з різних типів механічних тканин. За формою механічні тканини бувають прозенхімного та паренхімного типу. Клітини цих тканин відносно великі з дуже потовщеними і міцними оболонками, щільно з’єднуються одна з одною, в них мало пор. Залежно від форми клітин та способу потовщення їхніх стінок розрізняють два типи механічних тканин: коленхіму і склеренхіму.

       Коленхіма — механічна тканина, що складається з живих клітин прозенхімної або паренхімної форми, протопласти яких містять усі органели. Особливістю клітин коленхіми є нерівномірне потовщення їхніх целюлозних оболонок, що надає їм, своєрідного вигляду і відрізняє від інших типів клітин. Завдяки близькому розташуванню коленхіми до поверхні органів та наявності в ній хлоропластів створюються умови для здійснення в ній процесів фотосинтезу. Крім того, клітини коленхіми можуть видозмінюватись, а також переходити в стан меристематичної активності при закладанні в ній коркового камбію чи у відповідь на поранення тканини. Коленхіма майже завжди розміщується на периферії органа і утворюється раніше, ніж інші механічні тканини. Вона може мати вигляд суцільного шару, що складається з кількох рядів клітин, або бути зібраною в окремі тяжі. У рослин з родин зонтичних і губоцвітих, що мають ребристі стебла, тяжі коленхіми зосереджені в корі та виступах стебла.
          За характером потовщення стінок розрізняють такі типи коленхіми: кутову, з потовщенням у кутах, де з’єднуються оболонки кількох клітин; пластинчасту, з потовщенням лише на тангентальних стінках; пластинчасту, з потовщенням на стінках, які прилягають до міжклітинників.

        Склеренхіма — найтиповіша механічна тканина. На відміну від коленхіми, вторинні оболонки її клітин рівномірно потовщені та здебільшого здерев’янілі (лігніфіковані). Після того, як сформуються клітини склеренхіми, їхня цитоплазма відмирає і клітинна порожнина заповнюється повітрям. Розрізняють два основних типи склеренхіми: волокна і склереїди. Волокна мають форму прозенхімних клітин із загостреними кінцями, товсті оболонки і вузьку клітинну порожнину. Такі волокнисті елементи зустрічаються в різних ділянках осьової частини стебла і кореня, в тканинах листків та плодів. Склеренхімні волокна утворюються у вегетативних органах майже всіх судинних рослин. Вони відсутні або слабко виражені у водних рослин гідрофітів. Ці волокна первинної склеренхіми мають прокамбіальне походження, вони властиві стеблам, листкам та кореням багатьох однодольних рослин, де входять до складу судинно-волокнистих пучків або утворюють відокремлені тяжі механічного призначення (листки агави, юкки, злаків). До склеренхіми волокнистого типу належать також луб’яні (флоемні) волокна, які поділяються на первинні і вторинні. Початок первинним луб’яним волокнам дає протофлоема, що фор­мується в тих частинах рослин, які ще продовжують інтенсивно рости. Оскільки ці волокна зосереджуються на периферії флоемної зони стебла багатьох дводольних, їх ще називають периферійними волокнами. Початок вторинним луб’яним волокнам дає вторинна меристема — камбій. У корі багатьох деревних рослин (шовковиця, липа, яблуня, виноград тощо) вторинні луб’яні волокна утворюють значні масиви, складені з поздовжніх тяжів, орієнтованих паралельно осі органа. Завдяки цьому кора рослин стає дуже еластичною і міцною на розрив. Ще однією різновидністю склеренхіми є лібриформ — механічна тканина вторинної деревини, що утворюється з камбію. Клітини лібриформу прозенхімні, загострені на кінцях, їхні оболонки завжди здерев’янілі, пори щілиноподібні. Лібриформ дуже поширений у вищих рослин. Склереїди, або кам’янисті клітини також виконують механічну функцію. Вони утворюються з паренхімних клітин лубу, в яких відбувається склерифікація. Остання полягає в тому, що стінки клітин дуже потовщуються і дерев’яніють, а живий вміст відмирає. Кам’янисті клітини можуть бути круглими, багатокутними, циліндричними, розгалуженими. Ці клітини є в різних частинах тіла рослини, але більше їх можна виявити в корі, стеблах, листках і плодах, де вони зустрічаються поодиноко або у вигляді скупчень з кількох клітин,’ Не всі рослини мають у своїх осьових органах механічні тканини всіх різновидностей (наприклад, у корі стовбура сосни немає навіть склеренхімних волокон, у липи є лише луб’яні волокна, у ялини, граба, берези — тільки кам’янисті клітини, а в корі дуба, вільхи, верби та клена є і луб’яні волокна, і кам’янисті клітини.
        Провідні тканини. Наявність у рослин ґрунтового і повітряного живлення сприяла утворенню двох типів провідних тканин, які забезпечують рух речовин у тілі рослин у двох протилежних напрямках. Так, по ксилемі здійснюється висхідна течія: транспорт води і розчинених у ній мінеральних речовин із кореня до всіх органів рослини. Низхідна течія розчинених органічних речовин, що надходять від листків, здійснюється по флоемі. Слід, однак, відзначити, що за цих умов і в різні періоди онтогенезу по ксилемі можуть рухатись угору також і органічні речовини (цукри, амінокислоти, фітогормони, що утворюються в коренях навесні). У зворотному напрямку по флоемі можуть рухатись не тільки пластичні речовини, а й мінеральні сполуки Це трапляється, наприклад, восени, коли із старіючого листя відтікає значна кількість мінеральних елементів. У рослин різних систематичних груп провідна система розвинена однаково. Спеціалізовані провідні тканини утворюються вже у мохів, але високий рівень розвитку таких тканин спостерігається лише в рослин, тіло яких диференційоване на корінь, стебло та листки. Такі рослини, на відміну від нижчих рослин, називають судинними. Ксилема складається з власне провідних елементів — трахей (судин) і трахеїд, а також живих паренхімних клітин та механічних елементів у вигляді волокон. Трахеїди — перший тип провідних елементів, що виникли в процесі еволюції. Це видовжені мертві клітини без цитоплазми, з товстими здебільшого здерев’янілими) оболонками і загостреними кінцями. Їхні скошені вертикальні перегородки і бічні стінки мають багато облямованих пор, крізь які водний розчин переміщується з однієї трахеїди в іншу. У плаунів, хвощів папоротей і хвойних трахеїди — єдиний тип провідних елементів ксилеми. У квіткових рослин провідна система вже досконаліша: ксилема представлена трахеями (судинами) будова яких більше пристосована до руху водного розчину. Так, судина складається із ряду члеників, у поперечних стінках яких утворюються отвори — перфорації. Завдяки їм здійснюється безперервний рух розчинів по довгій капілярній трубці судини. Одночасно їхні специфічні потовщені і добре лігніфіковані оболонки надають механічної міцності всьому органу і, якщо немає інших механічних клітин, відіграють важливу опорну роль в тілі рослини. За характером потовщення оболонки розрізняють кільчасті, спіральні, драбинчасті і точково-порові судини. Як уже зазначалось, ксилема має також паренхімні та механічні елементи. Паренхіма ксилеми складається переважно із живих клітин, які мають помірно потовщені оболонки з простими круглими порами. Така тканина майже відсутня у хвойних, а в дводольних, навпаки становить частину ксилемної зони не тільки провідних пучків, а і деревини стебла вцілому. Залежно від просторового розміщення паренхімних клітин та співвідношення із судинами деревини розрізняють два основних паренхімних типи: апотрахеальний (розміщення паренхіми дифузне, незалежне від положення судин) і паратрахеальний (паренхіма і судини взаємозв’язані, просторово суміщені). В еволюційному відношенні апотрахеальний тип розподілу паренхіми і судин більш примітивний. У ксилемі, як правило, розташовані групи спеціалізованих клітин механічного призначення — склеренхімні волокна, а в деревині (вторинній ксилемі) — волокна лібриформу (деревинні волокна), котрі є різновидністю склеренхімних волокон. У стеблах однодольних волокна або повністю оточують кожен провідний пучок (склеренхімна піхва), або утворюють систему склеренхімних тяжів, які поширюються і в листки. У деревині дводольних механічними елементами є волокна лібриформу, які підвищують механічну міцність багаторічних осьових органів. Усі типи механічних елементів ксилеми видовжені, мають товсті здерев’янілі оболонки, що надає їм твердості, жорсткості і певної пружності. Флоема, як і ксилема, складається з власне провідних (ситовидні клітини, ситовидні трубки з клітинами-супутниками) та непровідних флоемна паренхіма, флоемні волокна) елементів. Основними компонентами провідної флоеми покритонасінних є ситовидні трубки з клітинами-супутниками. На відміну від елементів ксилеми флоема має лише живі клітини. Кожний із ситовидних елементів, з яких складається ситовидна трубка, з’єднаний з іншими поперечними перегородками, котрі мають багато дрібних наскрізних отворів — перфорацій, що надає їм схожості з мікроскопічними ситечками. У папоротей судинні пучки лежать не кільцем, а утворюють одну пряму або зігнуту стрічку, або кілька окремих стрічок. Крім того у папоротей кожний судинний пучок оточений захисним шаром – ендодермою, під якою міститься другий шар – перицикл. Радіальні пучки характеризуються тим, що між кількома ділянками ксилеми, розташованими по радіусу органа, лежить стільки ж флоемних ділянок. Такий тип судинних пучків, властивий кореням, свідчить про його метамерну будову. Метамери типового пагона складаються із вузла з листком, пазушної бруньки і міжвузля.

gallery/0014-018-rastenija-sostojat-iz-kletok
gallery/i
gallery/image001
gallery/image001
gallery/hm_11899_1_zbaeren-colbourn
gallery/790042

Рослинні ОРГАНИ

gallery/1760453_html_43d606d3
gallery/пл
gallery/hello_html_m4bde3ae6
gallery/032_ipomea_chai_7aa40
gallery/c5sc5ld3beg
gallery/img04

      Тканини формують органи вищих рослин. Рослини дуже різноманітні: від маленької ряски, що плаває на воді, різних трав’янистих рослин (пшениця, конюшина, жовтець, папороть-орляк), кущів (малина, шипшина, глід, бузок) до високих дерев (сосна, береза, клен, дуб, тополя). Рослини мають різні життєві форми, які забезпечують пристосування до умов існування. І всі вони складаються з однакових органів: мають корені й пагони та органи, завдяки яким відбувається їхнє статеве та нестатеве розмноження.
      Статеве розмноження відбувається за участі гамет — статевих клітин: чоловічих (сперматозоїди або спермії) і жіночих (яйцеклітини). Нестатеве розмноження здійснюється за допомогою однієї клітини — спори, з якої виростає новий організм. Усі органи поділяють на вегетативні та генеративні.
Органи рослин поділяють на вегетативні та генеративні. До вегетативних органів відносять корінь, стебло, листок і бруньку, до генеративних — квітку, бруньку, насінину, плід.

      Пагін є основним надземним органом вищих рослин. Він складається з осьової частини — стебла, і розташованих на ньому листків і бруньок. Ділянка стебла, від якого відходить один або декілька листків, називається вузлом, ділянка стебла між двома сусідніми вузлами — міжвузлям.
      Вегетативні органи складаються з коренів та пагонів і виконують функцію росту, живлення, обміну речовин тощо. Вегетативні органи не беруть участі у статевому розмноженні та все-таки можуть розмножуватися так званим вегетативним способом (наприклад, за допомогою кореневищ, бульб, цибулин, вусів тощо). При такому способі новий організм виростає з багатоклітинної частини материнської особини.
    Основними функціями кореня є всмоктування розчинів мінеральних речовин, їхнє проведення до надземних частин та закріплення рослин у ґрунті.
     Листок (бічна частина пагона) здійснює фотосинтез, газообмін і випаровування води.
     Стебло (осьова частина пагона) забезпечує зв’язок між усіма частинами рослини, збільшує поверхню надземної частини, утворює та певним чином розташовує листки та квітки. Крім основних, вегетативні органи виконують додаткові функції.
     Генеративні органи забезпечують статеве розмноження. Генеративні органи покритонасінних рослин — квітки, за рахунок яких формуються плоди з насінням. Статеве розмноження квіткових рослин відбувається у період цвітіння (тобто коли квітки розкриваються). За формою, розміром, кольором та особливостями будови квітки дуже різноманітні. Проте основні моменти в будові та розвитку квітки в усіх рослин однакові. Квітки мають тичинки, маточки та оцвітину, яка їх оточує. Основною функцією тичинок є формування пилкових зерен, в яких знаходяться чоловічі статеві клітини. У маточках розташовані насінні зачатки, у них знаходяться жіночі статеві клітини. З насіннєвого зачатка після запліднення виникає насінина, усередині якої під шкірочкою є зародок і ендосперм. Оточена насінина оплоднем, що утворюється зі стінок зав’язі. Разом насінина та оплодень складають плід. Після періоду спокою з насінини за сприятливих умов розвивається молода рослина. Генеративні органи багатьох інших рослин (наприклад, мохів, хвощів, папоротей), мають іншу будову.
Вегетативні органи квіткових рослин. Вегетативними органами у рослин є ті, що слугують для підтримання індивідуального життя. У квіткових рослин це корінь і пагін (який складається зі стебла, бруньок, листків).
     Корінь — це осьовий, радіально симетричний підземний орган рослини. Основні функції кореня — це закріплення рослин у ґрунті та забезпечення їх розчинами мінеральних речовин (ґрунтове живлення). Рух розчинів по рослинах у висхідному напрямку забезпечується активним нагнітанням розчинів у судини живими клітинами кореня (так званим кореневим тиском). Виник корінь у рослин як пристосування до життя на суходолі. У вищих спорових рослин корені тільки додаткові (виникають на будь-якій частині рослини, окрім кореня); у голонасінних розвинений головний корінь (виникає з насінини і завжди один). Бічні корені відгалужуються від головного та додаткових коренів. У покритонасінних можуть бути всі три типи коренів. Сукупність коренів рослини утворює кореневу систему. За формою вона може бути стрижневою та мичкуватою. У стрижневої системи добре розвинений головний корінь, який відрізняється від інших коренів (у кульбаби, яблуні, лопуха). Якщо головний корінь відсутній або слаборозвинений і малопомітний серед додаткових коренів, то таку кореневу систему називають мичкуватою (у пшениці, жита, кукурудзи, подорожника).
     Корінь, окрім основних функцій, може виконувати додаткові: накопичує у клітинах запасні речовини, синтезує життєво важливі для рослини сполуки (амінокислоти, гормони, вітаміни та ін.), утягує в ґрунт у багаторічних рослин основи пагонів. Корінь може виконувати додаткові функції, набуваючи певних нових рис будови, що має назву видозміни кореня.
      Коренеплід — складне утворення: у головному корені та основі пагона відкладаються запасні поживні речовини, він потовщується (морква, буряк, петрушка, редька). Кореневі бульби утворюються при відкладанні запасних поживних речовин у додаткових бічних коренях, які набувають бульбоподібної форми (жоржина, батат, пшінка весняна).
      Корені-присоски притаманні рослинам-паразитам (повитиця) та напівпаразитам (омела, дзвоник). Такі корені проникають у товщу стебел інших видів і споживають їхні соки. Паразитизм — явище, коли організм одного виду оселяється всередині або на поверхні організму іншого виду (хазяїна) і живиться його речовинами.
Дихальні корені зустрічаються у деяких рослин боліт для забезпечення дихання підземної частини рослини. Це бічні корені, які ростуть угору та піднімаються над поверхнею ґрунту (або води). Опорні корені — додаткові корені, що утворюються на стеблі: звисаючі корені фікуса бенгальського; ходульні корені для додаткової опори у кукурудзи; дошкоподібні корені фікуса каучуконосного; корені-причіпки вздовж стебла витких рослин (у плюща).
      Стебло - це здебільшого надземний орган рослини, до якого прикріплюються листки і квітки. Саме стеблом рухається до них від кореня вода з розчиненими поживними речовинами. Водночас у стеблі відбувається рух у зворотному напрямку: поживні речовини, утворені в листку, прямують до кореня.
      Більшість листків має листкову пластинку і черешок.
Придивившись до листкової пластинки, можна побачити сітку жилок. По них у листок надходить вода й відводяться утворені в листку органічні речовини. А ще жилки створюють міцний каркас, який витримує натиск вітру і не дає йому пошматувати листки.
Через листок рослина також випаровує воду. Для чого вона це робить? По-перше, оберігає свій організм від перегрівання, по-друге, видаляє надлишок води. Тому спекотного літнього дня лише в затінку дерев можна відчути приємну прохолоду.
     Пагін — однорічне,нерозгалуджене стебло з прикріпленими до нього листками. Місце прикріплення листка на пагоні — вузол. Ділянку пагона між вузлами називають меживузлям.
Пагін – надземний, вегетативний орган, що виник як пристосування до життя в повітряному середовищі суші, - у квіткових досягає високої досконалості.
     Пагін складається з осі (стебло), листків, та бруньок (зачатки нових пагонів). Основну функцію вегетативного пагона — фотосинтез — здійснюють листки; стебла виконують механічну, провідну іноді запасаючу функцію. Головна риса пагона, що відрізняє його від кореня – наявність листків, отже наявність вузлів. Вузлом називають ділянку стебла, яка несе листок. У одних рослин (злакові) вузли різко позначені у вигляді потовщення на стеблі, у інших межа вузла – умовна. Ділянки стебла між вузлами називають міжвузлями. Звичайно на пагоні кілька, іноді багато вузлів і меживузлів, вони повторюються вздовж осі пагона. Міжвузля можуть бути довгими і тоді пагін називається – видовженим (ростовим), вкорочений пагін має коротке міжвузля. Плодові дерева й кущі утворюють обидва типи пагонів: вкорочені, на яких формуються квітки й плоди, видовжені – безплідні.
Уявний кут між стеблом і листком називається листковою пазухою. На верхівці стебла і в листкових пазухах знаходяться бруньки. Бруньки бувають верхівковими і бічними (пазушними). За рахунок верхівкової бруньки пагін росте у висоту, а за рахунок бічних — галузиться. Таким чином брунька це зачаток пагона.
      Розрізняють бруньки за функціональним призначенням:
1.Вегетативні (ростові) з зачатками листків і стебла.
2.Генеративні (квіткові) з зачатками квіток або суцвіть.
Їх можна розрізнити за формою: ростові — видовжені з загостреною верхівкою, а квіткові округлі і більші.
      Деякі пазушні бруньки можуть залишатись у стані спокою невизначено довго — це сплячі бруньки. Вони розвиваються і дають пагони при пошкоджені (обмерзанні) верхівкових бруньок, зламуванні стебла над ними.
     Велике значення має формування додаткових бруньок, які закладаються на стеблах, листках, коренях і забезпечують активне вегетативне відновлення та вегетативне розмноження.
У процесі росту стебло здебільшого галузиться. Особливо це стосується дводольних рослин. Кожна гілка на центральному стеблі утворюється з бокових бруньок. Бокова гілка так само має верхівкову і бокові бруньки, з яких виростають нові гілки. Все це призводить до утворення багатогалузевої крони дерева, куща. Головне стебло крони називається віссю (гілкою) першого порядку. Стебла розвинені з його бруньок — осями (гілками) другого порядку В середньому на дереві може бути 10 таких осей.
      Клітини серцевинних променів забезпечують горизонтальне переміщення різних сполук між шарами стебла, а також запасають поживні речовини. У багатьох дерев серцевина може відмирати, утворюючи в стовбурі порожнину — дупло.
      Потовщення стебла, утворення річних кілець.
Потовщення стебла відбувається за рахунок періодичної діяльності камбію. Клітини камбію постійно діють у період вегетації рослини і можуть функціонувати протягом декількох років. Камбій відкладає всередину клітини деревини, а назовні клітини кори. Як правило — клітин деревини утворюється значно більше ніж клітин кори. Тому деревина завжди займає значнішу частину на поперечному розрізі стебла.
На поперечному зрізі деревини видно, що вона складається з почергових світлих і темних кілець. Кожна пара (світле та темне кільце) утворюється впродовж року за рахунок діяльності камбію і має назву річне кільце. Річне кільце — річний приріст деревини. Межа між річними кільцями добре помітна, оскільки весняна деревина, яка утворилася після пробудження діяльності камбію, складається з великих тонкостінних клітин (вона багатша на судини, тому здається пухкішою і забарвленою в ясніший колір); осіння — з більш товстостінних, але вужчих клітин і замість елементів, які проводять воду, містить більше механічної тканини, тому здається темнішою. Перехід від весняної до осінньої деревини поступовий, а від осінньої до весняної — завжди різко позначений (межа між річними кільцями). За річними кільцями деревини можна визначити вік рослини. У тропічних рослин, які ростуть безперервно впродовж року, річні кільця непомітні.
      Видозміни пагона
Розрізняють підземні й надземні видозміни пагонів. Серед підземних видозмін найбільш поширені кореневища, бульби, цибулини.
     Кореневище — видозмінений підземний пагін. Своїм зовнішнім виглядом дещо нагадує корінь, від якого відрізняється наявністю вузлів, міжвузлів, пазушних та верхівкових бруньок
Відсутність кореневого чохлика. Замість листків на ньому є луски, у пазухах яких бруньки можуть дати початок пагонам. Під бруньками утворюються додаткові корені.
Внутрішня будова стебла деревної рослини.
     На поперечному розрізі стебла деревної рослини можна побачити: кору, камбій, деревину, серцевину.
     Кора — зовнішній шар стебла до складу якого входить: епідерміс, корок, луб.
    Епідерміс — недовговічний, складається з клітин, які швидко відмирають, та замінюється корком. Корок — мертві клітини.
   Шкірочка і корок захищають стебло від несприятливих умов, не пропускають вони і повітря. У корковому шарі є спеціальні отвори, крізь які проходить повітря, необхідне для дихання рослин — сочевички — у вигляді маленьких горошків на поверхні стебла. Сочевички утворені великими клітинами основної тканини з великими міжклітинниками.
     Внутрішня частина кори — луб. Луб — сукупність різних типів тканин: провідної (ситоподібної трубки), механічної (луб’яні волокна) та основної. Ситовидні трубки — живі провідні клітини флоеми з’єднані за допомогою поперечних перетинок з великою кількістю пор і нагадують сито, повздовжні стінки потовщені, але не дерев’яніють, цитоплазма зберігається, але ядро руйнується. Луб’яні волокна надають стеблу міцності.
2. Камбій — розташована під корою твірна тканина. На поперечному зрізі він має вигляд вузького кільця. Клітини камбію поділяються, утворюючи назовні клітини кори, а всередину — клітини деревини, таким чином стебло росте в товщину, клітини камбію постійно діють у період вегетації рослин і можуть функціонувати протягом кількох років. Особливо інтенсивно розмножуються клітини камбію весною. Клітин деревини утворюється значно більше, ніж клітин кори, тому деревина займає значну частину на поперечному розрізі стебла.
3. Деревина складається з провідної тканини (судин), основної та механічної (деревні волокна) клітини серцевинних променів.
     У основній тканині (паренхімі) на зиму нагромаджуються поживні запаси речовини. Механічна тканина служить опорою для рослини. Судини – провідна тканина (ксилема) – довгі трубки, утворені з багатьох клітин, розміщених одна над одною, поперечні стінки яких руйнуються. Повздовжні стінки потовщені, цитоплазма відмирає.
4. Серцевина — центральна частина стебла. Вона складається з великих тонкостінних, пухко розташованих клітин, який починається від серцевини і проходить у вигляді променя через деревину до кори, називають серцевинним променем.
• Квіткою закінчується головне або бічні стебла. Безлиста частина стебла під квіткою називається квітконіжкою. У сидячих квіток квітконіжка вкорочена або відсутня. Квітконіжка переходить у вкорочену вісь квітки, її стеблову частину — квітколоже. Форма квітколожа може бути різною, на ньому розташовані усі інші частини квітки: чашолистки, що утворюють чашечку, пелюстки, які формують віночок, тичинки і маточка. В повній квітці є всі частини. Нижні її долі утворюють оцвітину, що часто складається з чашечки та віночка, вище розташовані тичинки та маточка (або маточки).
• Пагін, на якому розташована квітка або суцвіття, часто називають квітконосом. Листок, з пазухи якого виходить квітка, називають криючим по відношенню до даної квітки. У багатьох рослин на квітконіжці є невеликі листочки — приквітки. Іноді приквітками називають криючі листки, а листочки на квітконіжках — приквітничками (наприклад, у фіалки).
Частини квітки ділять на фертильні, або репродуктивні (тичинки, маточка або маточки), і стерильні (оцвітина).
     Оцвітину називають простою, якщо всі її листочки однотипні (квітка тюльпана). Подвійна оцвітина складається з чашечки та віночка. Чашечка — це зовнішнє коло подвійної оцвітини, що виконує переважно функцію захисту; листочки, що складають чашечку — чашолистки — найчастіше бувають зеленими , рідше — забарвленими у інший колір.
    Віночок — внутрішня, найбільш помітна частина подвійної оцвітини, що пристосована для приваблення запилювачів. Листочки, що утворюють віночок, називаються пелюстками. Віночок буває роздільнопелюстковим або зрослопелюстковим. В пелюстці нижня, більш вузька частина — нігтик — може значно відрізнятися від верхньої, розширеної — відгону.
     В зрослопелюстковому віночку розрізняють трубку, відгін та зів — місце переходу трубки у відгін. Кількість зубців, лопастей або доль відгону звичайно вказує на кількість зрощених пелюсток.
Залежно від співвідношення величин трубки та відгону та від форми відгону, розрізняють різні форми віночка, наприклад: колесоподібний, дзвоникоподібний (у дзвоника), трубчастий, язичковий, двогубий (у яснотки).
     Квітка - важливий орган у житті рослини. Завдяки квітці відбувається розмноження, тобто збільшення чисельності організмів.
     Квітки дуже різноманітні за формою. У багатьох із них є квітконіжка, що переходить у квітколоже. З назви зрозуміло, що квітколоже - це та частина рослини, на якій розміщена, «лежить» квітка.
Спільними у будові квіток багатьох рослин є зазвичай такі частини: чашолистки, пелюстки, тичинки, маточка.
     Чашолистки утворюють зовнішні покриви квітки. Вони здебільшого зеленого кольору, схожі на листки. Ніжні різнокольорові пелюстки розташовані за ними і призначені приваблювати комах. У центрі квітки розміщуються тичинки і маточка. Саме вони є головними у розмноженні рослин. Так, у пиляках тичинок утворюється пилок. Він містить чоловічі статеві клітини. У маточці дозріває жіноча статева клітина. В одних рослин квітки розміщені поодиноко (пригадайте тюльпан, шипшину, яблуню), в інших - зібрані в суцвіття.

Царство Грибів

gallery/0004-004-tsarstva-zhivoj-prirody-3.-griby
gallery/40fd30fe77aa-34
gallery/mushrooms
gallery/shutterstock_62768476-1024x682
gallery/griby_6
gallery/7

      Вид - є базовою структурною одиницею класифікації.
      Усі таксони мають міжнародні (латинські) та національні назви.
     
Наукові назви видів завжди складаються з двох слів (біноміальна номенклатура)
Наприклад
тополя біла (Populus alba) і
тополя чорна (Populus nigra) 

назві двох видів з одного роду — тополя (Populus).
   Відповідно до ліннеївської системи кожний таксон розміщується в ієрархічних групах, або рангах.
Кожна група вищого рівня складається з декількох (інколи — з однієї) групи нижчого рівня. Біномінальне наукове ім'я, таким чином, дає можливість визначити всі ієрархічні групи, в які входить таксон.
     Ранги поділяються на основні та додаткові. Основні таксономічні ранги (категорії) обов'язково присутні в класифікації будь-якого організму, і є такими:
Домен (domain)
Царство (regnum)
Тип (phylum) (для тварин) або

Відділ (division ) (для рослин, бактерій, грибів)
Клас (classis)
Ряд (ordo) (для тварин) або

Порядок (для рослин )
Родина (familia)
Рід (genus)
Вид (species)
    Окрім того, інколи, з метою позначення споріднених груп таксонів нижчого рівня всередині рангу вищого рівню, використовуються додаткові таксономічні ранги:

Підтип (subphylum)
Надклас (superclassis)
Підклас (subclassis)
Надряд (superordo)
Підряд (subordo)
Надродина (superfamilia)
Підродина (subfamilia)
Триба (tribus) і т.ін.


Біологічна класифікація людини
• Домен — Ядерні (Eukaryota)
• Царство — Тварини (Metazoa)
• Тип — Хордові (Chordata)
• Підтип — Черепні (Craniata)
• Надклас — Щелепні (Gnathostomata)
• Клас — Ссавці (Mammalia)
• Підклас — Плацентарні, або вищі звірі (Eutheria)
• Ряд — Примати (Primates)
• Родина — Гомініди (Hominidae)
• Рід — Людина (Homo)
• Вид — Людина розумна (Homo sapiens)

Чим відрізняється покривна тканина однорічного пагону дерева від такої ж у старого? Що спільного в їх функціях?
Однорічний пагін дерева вкритий шкіркою, яка вже на другий рік повністю замінюється корком. Корок не пропускає воду й поживні речовини, для газообміну в корку є особливі утвори (сочевички). У листках газообмін та транспірація, в основному, відбуваються через продихи. І шкірка, і корок виконують захисну функцію.


Які органи квіткових рослин називають вегетативними, а які генеративними? В чому полягає їх функціональна відмінність і що є спільного між ними?
Вегетативні органи квіткових рослин — це корінь та пагін. Вони забезпечують існування рослинного організму. Генеративні органи — квітки, плоди, насіння — функціонують як спеціалізовані органи насіннєвого розмноження. Вегетативні органи теж можуть брати участь у розмноженні (вегетативне розмноження).


Для чого розпушують грунт?
Грунт розпушують для того, щоб поліпшити постачання коренів рослин повітрям та розчинами поживних речовин, зберегти вологу в ґрунті, стимулювати утворення бічних, додаткових коренів, що в кінцевому результаті приводить до збільшення врожайності.


У чому полягає різниця між трав'янистими рослинами, чагарниками та деревами?
Різниця між трав'янистими рослинами і чагарниками та деревами полягає в будові стебла. У дерев та чагарників стебло здерев'яніле, здатне до потовщення, в ньому є деревина та корок. Дерева відрізняються від чагарників наявністю єдиного головного стебла — стовбура, який на певній висоті розгалужується.


Картоплю вирощують — заради підземних запасаючих бульб. Чому ж треба боротися із колорадським жуком, який з'їдає листки?
Колорадський жук з'їдає листки і стебла картоплі, отже, зменшується асиміляційна поверхня. При цьому бульби не утворяться або будуть дрібні, бо до них з надземних зелених частин рослини поживні речовини надходять у недостатній кількості або ж не надходять взагалі.


Які одиниці нестатевого та вегетативного розмноження вищих рослин ви знаєте?
Одиницями нестатевого розмноження вищих рослин є спори, а вегетативного — вегетативні органи, їх частини або видозміни (кореневища, бульби, цибулини, живці, відсадки, відводки, кореневі паростки, вивідкові бруньки тощо).


У яких органах та тканинах рослин відкладаються запасні поживні речовини? Наведіть приклади.
Запасні поживні речовини відкладаються в коренях (коренеплоди буряка та ін.), пагонах (бульби картоплі, кореневища пирію, конвалії, цибулини цибулі та ін.), насінні (ендосперм пшениці, сім'ядолі квасолі, гороху, зародковий корінець грициків). Запасні поживні речовини відкладаються в основній тканині.


Чим зумовлені видозміни вегетативних органів рослин?
Видозміни вегетативних органів зумовлені змінами їх функцій чи умовами середовища зростання. Так, у посушливих районах листки кактусів перетворились на колючки, які виконують захисну функцію і не випаровують вологу, а стебла накопичують воду і стають соковитими. Здійснюючи функції западання поживних речовин пагони видозмінюються на кореневища, бульби, цибулини, корені — на коренеплоди та кореневі бульби.


Для чого підгортають картоплю та деякі інші городні рослини?
При підгортанні ґрунтом нижньої частини стебел з'являються додаткові корені, збільшується розгалуженість кореневої системи, її поглинаюча здатність, краще утримуються у вертикальному положенні стебла. Крім того, при підгортанні картоплі розвиваються підземні пагони — столони, на кінцях яких утворюються бульби. Таким чином збільшується врожайність городніх рослин.


Назвіть вегетативні органи квіткових рослин: соруси; квітка; пагін; корінь; спорангії; стебло.
Пагін; корінь.


Що таке розмноження живцями?
Розмноження живцями — це різновид вегетативного розмноження. Таким способом розмножують деякі кімнатні рослини, дерева і чагарники. Для цього використовують однорічні живці завдовжки 25-30 см, які висаджують у грунт навесні. Восени на живцях відростають додаткові корені і їх можна пересаджувати на постійне місце.


Що таке вставний ріст?
Наростання стебел рослин у довжину за рахунок твірної тканини, що знаходиться в нижній частині міжвузля. Вставний ріст характерний для всіх представників родини злакових.


Як відбувається регуляція процесу дихання в рослин?
Інтенсивність дихання в рослин залежить від активності процесів обміну і зростає при підвищенні температури. Дихання регулюється завдяки зміні інтенсивності газообміну при відкриванні та закриванні продихів.